Село Матвеевка, Богодуховский район

Освобождение Богодухова и Харькова

zsandra — Sun, 07 Aug 2011 16:11:10 GMT

Освобождение Богодухова и Харькова

В июле – августе мы отмечаем 68-ю годовщину массового изгнания немецких захватчиков с территории Украины. Начало этому было положено в ходе битвы на Курской дуге. 23 июля войска Воронежского (командующий генерал Н.Ф. Ватутин) и Степного (генерал И.С. Конев) фронтов отбросили группировку 4-й танковой армии и оперативной группы «Кемпф» на исходные позиции, которые те занимали до начала битвы. Велик был соблазн без остановки продолжить наступление и как можно быстрее вступить на украинскую землю. Но перед решающим броском вперед советскому командованию пришлось взять оперативную паузу для пополнения и перегруппировки войск.
Операция на белгородско-харьковском направлении «Полководец Румянцев» началась 3 августа 1943 г. Ее замысел предусматривал нанесение рассекающего удара смежными крыльями Воронежского и Степного фронтов из района северо-западнее Белгорода в общем направлении на Богодухов, Валки, Новая Водолага. Войскам предстояло рассечь вражескую группировку на части и перерезать пути ее отхода из района Харькова на запад и юго-запад. Одновременно планировалось нанести еще один удар в общем направлении на Ахтырку, чтобы обеспечить свои главные силы с запада и изолировать район Харькова от притока вражеских резервов. 57-я армия, уже в ходе операции переданная в состав Степного фронта из Юго-Западного фронта, наступала юго-восточнее Харькова, имея задачу отрезать противнику пути отхода на юг. На первом этапе операции планировалось разбить врага севернее Харькова, на втором – освободить город. Активные действия должны были развернуться в полосе шириной 200 км на глубину до 120 км, продолжительность операции составляла по плану 10–12 суток.

Решительность и масштабность действий советского командования дают основание думать, что кодовое название операции было выбрано не случайно. Выдающийся русский полководец Петр Александрович Румянцев и много воевал за Украину, отражая турок, постоянно стремившихся прибрать к рукам причерноморские и поднепровские земли, и в управление краем внес крупный вклад. Он на протяжении целых 30 лет возглавлял Малороссийскую коллегию, которую Екатерина II учредила после упразднения гетманства.

Формула поведения русского солдата, которой придерживался П.А. Румянцев, на редкость выразительна: «Слава и достоинство наше не терпят, чтобы сносить присутствие неприятеля, стоящего на виду у нас, не наступая на него», оказалась очень созвучной той оперативно-стратегической линии, которая была избрана советской Ставкой в операции «Полководец Румянцев».

На направлении главного удара наше командование сосредоточило мощную группировку из почти 1 млн. человек, более 12 тыс. орудий и минометов, 2,4 тыс. танков и самоходных артиллерийских установок, около 1,3 тыс. самолетов. Советские войска превосходили противника по личному составу более чем в 3 раза, по артиллерии, танкам и самоходным орудиям – в 4 раза и по боевым самолетам – в 1,3 раза.

Чтобы добиться еще большего превосходства над противником, командующий Воронежским фронтом генерал Н.Ф. Ватутин на направлении главного удара, в полосе 5-й гвардейской армии (командующий – генерал А.С. Жадов), сосредоточил основную часть имевшихся в его распоряжении сил. Здесь же, в полосе армии, для завершения прорыва тактической зоны обороны должна была включиться в сражение и подвижная группа фронта в составе 1-й (генерал М.Е. Катуков) и 5-й гвардейской (генерал П.А. Ротмистров) танковых армий, насчитывавшая более 1,1 тыс. и САУ.

Повышенную плотность сил и средств в полосе наступления обеспечивало и командование Степным фронтом.

Итак, рано утром 3 августа после почти 3-часовой артиллерийской подготовки и ударов авиации войска фронтов рванулись вперед. К 13 часам 5-я гвардейская армия продвинулась на участке прорыва на 4–5 км. Для наращивания силы удара Н.Ф. Ватутин ввел в сражение соединения первого эшелона двух названных выше танковых армий. Это был первый в Великой Отечественной войне пример использования для развития успеха в качестве подвижной группы фронта сразу двух танковых армий.

Маршал бронетанковых войск М.Е. Катуков позднее вспоминал: «В памяти моей запечатлелось грандиозное движение советских танков, вошедших в прорыв. Мы шли па правой стороне пятикилометрового коридора двумя корпусными колоннами. Слева таким же порядком двигалась 5-я гвардейская армия. Нас прикрывала с воздуха эскадрилья "яков". Между колоннами сохранялась зрительная связь. За всю войну еще никто из нас не видел такого скопления советских танков на столь узком участке фронта. Пройдя коридор прорыва, корпуса развернулись и вступили в бой с гитлеровцами».

Нанося глубокий рассекающий удар, армии фронта продвинулись вперед на 30 километров. На Степном фронте 53-я армия генерала И.М. Манагарова и 69-й армии генерала В.Д. Крюченкина двигались с меньшими темпами, но тоже уверенно.

4 августа подвижная группа Воронежского фронта преодолела с боями уже 50 километров, завершив прорыв обороны противника и глубоко вклинившись в его расположение между Томаровкой и Белгородом. Наступление советских войск продолжалось на всем фронте – от Сум до Волчанска. 5 августа соединениями 69-й и 7-й гвардейской (генерал М.С. Шумилов) армий был освобожден Белгород. К исходу 7 августа танковые объединения продвинулись вперед более чем на 100 километров и мощным ударом рассекли вражескую оборону на две части. Между немецкой 4-й танковой армией и оперативной группой «Кемпф» образовалась 55-километровая брешь. Сложились условия для непосредственной борьбы за овладение Харьковом.

По плану Ставки ВГК по Харьковскому промышленному району предполагалось нанести концентрический удар с нескольких направлений при одновременном глубоком охвате города. На город должны были наступать 5-я гвардейская танковая армия из состава Воронежского фронта и объединения Степного фронта – 53, 69, 7-я гвардейская и 57-я (генерал Н.А. Гаген) армии.

Кроме того, Воронежский фронт силами трех армий должен был наступать на Ахтырку, частью сил – на Богодухов и далее на Мерефу в обход Харькова с северо-запада. Для выполнения задач второго этапа операции «Полководец Румянцев» Ставка передала фронту из своего резерва 47-ю армию генерала П.П. Корзуна и 4-ю гвардейскую армию генерала Г.И. Кулика.

Юго-Западный фронт (генерал Р.Я. Малиновский) наносил главный удар на Сталино (Донецк), а частью сил на Мерефу с целью содействия Степному фронту в изоляции Харькова. Ставка подключала к операции и Южный фронт генерала Ф.И. Толбухина, перед которым ставилась задача наступать из района южнее Ворошиловграда (Луганск) на Сталино навстречу главному удару Юго-Западного фронта.

Командование вермахта делало все возможное, чтобы удержать Харьков. Город был заблаговременно опоясан двумя кольцевыми оборонительными обводами. На его оборону подтягивались с Миус-фронта танковые дивизии СС.

Вспоминая о тех днях, командующий группой армий «Юг» генерал-фельдмаршал Э. Манштейн писал: «Противник еще более теснил на запад 4-ю танковую армию и намеревался одновременно обойти с запада группу Кемпфа в проделанной им бреши, чтобы окружить ее в Харькове. 12 августа он предпринял атаки на нашем фронте восточнее и юго-восточнее Харькова. Дивизии, расположенные там на очень широком фронте, не выдержали натиска противника. Угрожающе надвигалась опасность окружения группы Кемпфа в районе Харькова».

10 августа началось общее наступление на Харьковский промышленный район. Уже на следующий день соединения Степного фронта вплотную подошли к внешнему оборонительному обводу врага, а 57-я армия освободила Чугуев в 40 км от города и завязала бои на юго-восточных подступах к Харькову.

В свою очередь, войска Воронежского фронта, освободив Ахтырку, силами 1-й танковой армии перерезали железную дорогу Харьков–Полтава. В районе Харькова возникла возможность глубокого охвата всей группировки немецких войск.

Дальнейшие события, однако, показали, насколько опасно было увлекаться даже такому обычно весьма осмотрительному военачальнику, каким был Н.Ф. Ватутин. Командование Воронежским фронтом недооценило угрозу со стороны накапливавшего силы противника. Продвижение наших войск продолжалось без достаточного закрепления отвоеванных рубежей и обеспечения флангов.

Немцы воспользовались этим. Командование группы армий «Юг» скрытно сосредоточило южнее Богодухова дивизии СС «Рейх», «Мертвая голова» и «Викинг» и 11 августа нанесло внезапный и мощный контрудар. Введя в сражение до 400 танков и штурмовых орудий, противник отбросил советские войска за р. Мерчик, захватил железную дорогу на участке Харьков–Полтава и вынудил 1-ю танковую армию перейти к обороне. Лишь отойдя на 18–20 км, наши войска смогли остановить противника.

18 августа столь же мощный контрудар по частям Красной Армии был нанесен из района западнее Ахтырки. Имея существенное превосходство в танках, немцы в первый же день отбросили соединения 27-й армии (генерал С.Г. Трофименко) более чем на 20 км.

Возможности выхода в тыл харьковской группировке противника, таким образом, сузились, сроки операции пришлось пересматривать.

22 августа из Ставки генералу Ватутину ушла директива, подписанная И.В. Сталиным. Не только подпись, но и сам стиль директивы указывает, что она была продиктована лично Верховным: «События последних дней показали, что Вы не учли опыта прошлого и продолжаете повторять старые ошибки как при планировании, так и при проведении операций. Стремление к наступлению всюду и к овладению возможно большей территорией, без закрепления успеха и прочного обеспечения флангов ударных группировок, является наступлением огульного характера». Упрекнув полководца в значительных напрасных жертвах и в утрате выгодного положения для разгрома вражеских войск в районе Харькова, Сталин обязал его в ближайшие же дни решить наиболее важную задачу – ликвидировать ахтырскую группировку врага.

Справедливости ради следует сказать, что к моменту появления этой директивы обстановка уже изменилась к лучшему, и контрудар противника был отбит. Изменить положение удалось благодаря наступлению правого крыла фронта и вступлению в сражение 4-й гвардейской армии. Продолжая 22–25 августа идти вперед, войска Н.Ф. Ватутина разгромили немецкую группировку в районе Ахтырки и вновь освободили город. Замысел противника снять угрозу Харьковскому промышленному району провалился.

Этим обстоятельством в полной мере воспользовался командующий Степным фронтом И.С. Конев, на чьи войска выпала тяжелая, но благородная задача по непосредственному штурму Харькова. Соединения фронта еще 13 августа прорвали внешний оборонительный обвод, находившийся в 8–14 км от Харькова, и к исходу 17 августа завязали бои на северной окраине города. Вражеское командование бросало имеющиеся у него части в ожесточенные контратаки, но с каждым днем все яснее понимало бесперспективность дальнейшего сопротивления. 22 августа во второй половине дня наземная и воздушная разведки обнаружили начало отхода вражеских войск из Харькова.

«Чтобы не дать возможности противнику уйти из-под ударов, – писал впоследствии маршал Конев, – вечером 22 августа я отдал приказ о ночном штурме Харькова. Всю ночь на 23 августа в городе шли уличные бои, полыхали пожары, слышались сильные взрывы. Воины 53, 69, 7-й гвардейской, 57-й армий и 5-й гвардейской танковой армии, проявляя мужество и отвагу, умело обходили опорные пункты врага, просачиваясь в его оборону, нападали на его гарнизоны с тыла. Шаг за шагом советские воины очищали Харьков от фашистских захватчиков».

К рассвету 23 августа грохот канонады стал затихать, а к полудню над Харьковом реяло победное знамя. Освобождением бывшей столицы Украины и Харьковского промышленного района операция «Полководец Румянцев» завершилась.
Юрий РУБЦОВ

Дворянский род Кованько

zsandra — Tue, 10 May 2011 16:53:33 GMT

Трагедія родини Кованьків
Опубликована 4-07-2010, 20:38, в раздел » Богодухів » Дворянские истории Богодухова

Впродовж століття дворянський рід Кованьків був добре знаний на Богодухівщині. Адже й сьогодні в центрі Богодухова височіть будівля колишньої жіночої гімназії (нині школа мистецтв), яка була збудована і відкрита з ініціативи і в значній мірі на кошти предводителя Богодухівського повітового дворянства Дмитра Федоровича Кованька. Після відкриття тривалий час жіноча гімназія називалася Дмитрівською на честь благодійника.

Коріння роду Кованьків глибоко сягають в українську землю. Родоначальником вважається Олексій (Олешко) Кованько – полтавський городовий атаман (1674-1678 рр.). Ввійшов в історію і полтавський сотник Петро Кованько. Він був племінником представника козацької старшини Іскри. Це той Іскра, котрий разом з Кочубеєм, прихопивши в спільники Петра Кованька та ще кількох своїх однодумців, вчинили зраду гетьмана Мазепи. До того ж, як свідчать деякі джерела, зустріч з російським посланцем від Петра І влаштували не десь там в столицях, а саме в козацькому місті Богодухові. Змовники, як відомо, були покарані за свою зраду, однак і російський цар не забув послуги козацької старшини. Петро Кованько отримав землі, привілеї і підтвердив дворянський титул.

Згодом був затверджений і герб роду Кованьків. Елементи герба підібрано вдало і майстерно. В центрі на щиті розташовані три перевернути донизу меча із золотими руків’ями. Леза врізаються в золотий півмісяць. Щит прикрашений трьома шестикутними зірками. На нашоломнику п’ять страусячих золотих та срібних пір’їн. Щит тримають два запорожці в одязі і озброєнні ХУІІ століття.
Трагедія родини Кованьків

Першою на богодухівській землі поселилася поміщиця Тетяна Герасимівна Кованько, донька новосельського сотника. Від першого шлюбу мала синів, котрі носили прізвище Ольховські. Тривалий час Тетяна Кованько проживала із сином Савою Ольховським у Шарівці і, як стверджували злі язики, була поплічницею сина у його розбійних нападах на сусідів і, зокрема, на маєтності Назара Каразіна. У всякому разі матінка була добре поінформована про вчинки Сави Ольховського.

Вдруге Тетяна Кованько вийшла заміж за Миколу Ілліча Абазу – представника роду молдавських дворян. Тут, у Шарівці, в 1760 році у подружжя народився син Василь, який згодом прославить свій рід, а заодно і Богодухівщину. Василь Миколайович Абаза – автор мемуарів на 252 сторінках під назвою «Вік дворянства». Писав він їх, проживаючи у своєму маєтку в Дворічному Куті (1819-1827 рр.). Раніше мемуари В.М.Абази, як вважалося, не становили історичної та етнографічної цінності, а віднедавна їх дістали з полиць Інституту рукописів національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського. Виявилося, що в рукописній праці уродженця Шарівки містяться цікаві відомості про життя, побут, менталітет соціальної верхівки.

У 1838 році вийшов у відставку інший нащадок полтавського сотника – Микола Федорович Кованько. Він придбав собі село Матвіївку та землі навколо неї. До виходу у відставку впродовж майже 40 років служив чиновником особливих доручень при Міністерстві внутрішніх справ. Звільнений у званні старшого радника. Він, як і його брат Дмитро Федорович, котрий придбав село Дмитрівку і навколишні землі, на Богодухівщині швидко здобули повагу і авторитет, як з боку дворян, так і селян. Їх вважали чесними і справедливими, з отим загостреним почуттям дворянської честі. Богодухівське дворянство неодноразово обирало Дмитра Федоровича повітовим предводителем. Уже в 1843 році він здобув прихильність православних священиків і вірян, всіляко сприяючи хресній ході з Каплунівки до Богодухова і знову до Каплунівки з Каплунівською чудотворною іконою Божої Матері.

Кованьки були добрими господарями, інтелігентними людьми, уникали конфліктних ситуацій з сусідами – близькими і далекими. Вони були добре обізнані в сільському господарстві, що давало їм можливість отримувати непогані прибутки зі своїх земель. Знаходили спільну мову із селянами. На сьогоднішній день в архіві не виявлено жодних судових справ, у яких би фігурував хтось із роду Кованьків. Здається, на Тетяні Абазі (у дівоцтві – Кованько) скінчилися всі скандальні історії представників полтавської гілки роду.

Подаючи у 1861 році до Міністерства внутрішніх справ дані про успіхи польових робіт на поміщицьких і селянських землях, предводитель повітового дворянства Дмитро Кованько поділився своїми міркуваннями щодо успішного проведення селянської реформи (ДАХО, ф.3, оп.204, спр.217). Він наголосив, що для забезпечення вільної праці потрібні гроші, а їх у поміщиків катастрофічно не вистачає. Більшість володіє лише землею, навіть після застави маєтків коштів буде мало для успішного ведення господарства. Добре знаючи стан справ у Богодухівському повіті, Дмитро Федорович висловив побоювання, що із завершенням видачі «уставних грамот» і з переходом селян через два роки на оброк, падіння хліборобства, як галузі, не уникнути. Всі поміщики, котрі не матимуть для оброку готівкового капіталу. Залишаться і без рук, і без засобів. Для поліпшення ситуації богодухівський поміщик запропонував: дати пільгу на розстрочку недоїмок, запровадити пільгове кредитування, терміново прийняти правила викупної системи.

Навряд чи прислухалися в Міністерстві внутрішніх справ до порад землевласника, адже подальші селянські заворушення довели неспроможність влади діяти швидко і оперативно, щоб навести лад у земельному питанні.
«Уставна грамота», видана в 1862 році, свідчить, що село Матвіївка належало статському раднику і кавалеру Миколі Федоровичу Кованьку (дворових людей 24, селян – 217). За період від останньої ревізії Микола Кованько відпустив на волю Карпа Григоровича Вакуленка із синами Василем і Григорієм. Відмовились від земельних наділів 11 колишніх кріпаків з Матвіївки, решта 206 селян отримали по 2 десятини на душу. За поміщиком залишалися: ярмаркова площа біля церкви та площа перед трактиром. Продаж вина теж був винятковим правом поміщика.
Інша грамота свідчить про те, що село Дмитрівка належало предводителю Богодухівського повітового дворянства полковникові і кавалеру Дмитрові Федоровичу Кованьку (дворових людей 41, селян 199). Відмовились від земельних наділів 5 чоловік. За поміщиком залишилися шинки, рибна ловля на річках і ставках, ставки, торговельні площі Дмитрівська і Маріїнська. Селянам не заборонялося на річці Рябині ловити рибу напроти своїх осель і мочити в річці коноплі.

Обидва поміщіки, окрім земель в Богодухівському повіті, мали землі в Полтавській губернії. Як мудрі господарі, Кованьки досить легко пережили селянську реформу 1861 року і в нових умовах продовжили успішно господарювати, збільшувались їхні родини, діти поповнювали їхній дворянський родовід.
У книзі «Старинные усадьбы Харьковской губернии»Г.Лукомського є опис садиби Дмитра Кованька у Матвіївці (межі за Кованьків між Дмитрівкою, Матвіївкою і ще чотирма поселеннями були досить умовними). І хоча ззовні з точки зору архітектора Лукомського будинок не мав архітектурної цінності, то внутрішня оздоба приємно вразила автора книги.

«Внутри – великолепные печи стиль Екатерининского времени, но вероятно поставленные на место позже. Гирлянды, венки и другие типичные орнаменты стиля Людовика ХУ1. Фонари с хрусталем, картины в старинных рамах, мебель Николаевского барокко – все вместе образует очень уютный интерьер. Из портретов особенно типичны: изображение А.Н.Кованько, рожденной Лесницкой, портрет основателя усадьбы полковника Осипова (предка владельца), изображенного в казакине и плаще, подбитом горностаем.

В Матвеевке великолепен храм 1840 года, построенный Даниилом Лесницким. Храм очень оригинальной формы, напоминающей однокупольные украинские церковные постройки. В плане он почти круглый, с пилястрами, членящими стену на несколько частей. Барабан покрыт коническим куполом. Эти данные говорят даже за то, что храм много старше по времени построения».

Взагалі, богодухівські Кованьки часто згадуються і в місцевій хроніці, як благодійники, і в історичному перебігу подій Харківської губернії та Лівобережної України.

У 1912 році на VІІІ з’їзді уповноважених дворянських товариств харківський делегат Кованько говорив: «Мы видим сахарозаводчиков, которые попали в дворянство из крестьян. Мы знали их отцов и дедов, которые были пахарями и пастухами, а в настоящее время их дети уже потомственные дворяне и вместе с тем в чинах генеральских». Тобто не лише аристократи ставали бізнесменами, а швидше бізнесмени намагалися ввійти у знатні родини.

Ще одному Кованькові дісталося на горіхи від самого Льва Троцького. У своїй промові «Потрібна залізна рука» ( з приводу дворянського з’їзду) він відпустив порцію сарказму на представника дворянства: «…Но часть дворян всполошилась. Зашумели, загалдели, замахали жадными, лохматыми пастями. Как так: народ бедствует? Встает помещик Кованько: «Вздор это, - говорит. – Крестьяне благоденствуют. Они живут лучше, чем мы. Питаются прекрасно, пьют и напиваются на свадьбах» (газета «Правда» №3 від 9 квітня 1908 р.).

На початку ХХ сторіччя син матвіївського поміщика Миколи Кованька – Данило – віддав свою доньку Аллу заміж за Олексія Бехтєєва, представника відомого дворянського роду Росії. Маєток Бехтєєвих знаходився в селі Липівка Єлецького повіту Воронезької губернії. Батько Олексія – Сергій Сергійович Бехтєєв-старший – був членом Державної думи, таємним радником, багаторічним предводителем Єлецького повітового дворянства і ввійшов в історію, як добрий господарник і новатор. Він першим в Росії побудував у Єльці елеватор, відкрив перше відділення банку, займався розвитком судноплавства по Дону, написав низку книг з питань сільського господарства. Російський цар Микола ІІ запрошував його до свого палацу для консультацій. Помер Бехтєєв-старший у 1911 році.

Брат Олексія Бехтєєва – Сергій Сергійович Бехтєєв-молодший – відомий російський поет.
Події початку ХХ сторіччя внесли свої корективи у тихе провінційне життя поважних дворянських родин, хоча були у цих родинах і свої сімейні драми, оповиті чутками й легендами.

Відомо, що Данило Миколайович рано овдовів і залишився однолюбом, вірним своєму коханню. Коли раптом захворіла його люба дружина Софія, яку він обожнював, Данило Кованько послав телеграму Іоанну Кронштадтському з проханням помолитися за здоров’я раби Божої Софії. В цей час лікарі якраз забрали тяжко хвору жінку на операцію і дали наркоз. Незабаром по телеграфу від великого російського Чудотворця і Цілителя надійшла лаконічна відповідь: «Молюсь об успокоении р.Б.Софии». Саме цієї миті Данилові Миколайовичу і повідомили, що Софія, не приходячи до тями після наркозу, померла. Що це ясновидіння Чудотворця чи прикра помилка телеграфістів?

Всю свою любов і турботу після смерті коханої дружини Данило Миколайович віддав своїм дітям – Данилові та Аллі. Дуже тішився, коли Алла вийшла заміж за Олексія Бехтєєва і у них народилася донька Алла. Молоде подружжя частенько бувало у батька в Матвіївці, навіть одного разу сфотографувалося на згадку у знаменитого богодухівського фотографа Радченка.

Коли почалися революційні події, Данило Миколайович все залишив у Матвіївці і переїхав до Полтави. Там, на Соборній площі, проживав його зять – віце-губернатор Полтави Олексій Сергійович Бехтєєв. Разом легше переживати тяжкі часи. А родина зібралася чимала: Олексі і Алла Бехтєєви, їх донька Алла, тесть – колишній депутат ІІ Державної думи Данило Миколайович Кованько, брат дружини Бехтєєва – Данило данилович Кованько з дружиною Олександрою Володимирівною і двома маленькими дітьми – семирічним Андрієм і дворічною Софійкою. Жили з ними покоївки та служниці.

Січневого похмурого вечора, коли розігралася трагедія на Соборній площі в Полтаві, господаря дому Олексія Сергійовича Бехтєєва не було вдома. Колишній гусар Чернігівського полку, учасник першої світової війни, воював у складі Білої гвардії. Він неодноразово просив свого тестя виїхати з України в безпечне місце, та Данило Миколайович був невблаганним. Він неодноразово говорив своїм рідним, що чесно прожив своє життя, нікого не скривдив і йому немає потреби залишати рідні місця. Кинути старого у великому місті ніхто не наважився, тож і жили всі вкупі, не відаючи, що їм готує день прийдешній.

За спгадами доктора О.О.Несвицького про події в Полтаві в буремні 1917-1922 роки трагедія на Соборній площі сталася 17 січня 1919 року. Після того, як німці та петлюрівці залишили місто, 19 січня ввійшли червоноармійські загони. Але за два дні до цього, 17 січня о 6 годині вечора, в будинок, де проживала родина Бехтєєвих-Кованьків, через відкриті двері (чи не навмисне їх залишили відчиненими?) увірвалися троє озброєних людей. Всіх мешканців зігнали докупи в дитячій кімнаті, пов’язали вірьовками руки за спиною, примусивши лягти на підлогу обличчям вниз. Бандити вимагали грошей у Данила Миколайовича, бо знали, ніби той продав свій маєток і землі в Матвіївці Богодухівського повіту і гроші тримає вдома. І хоча це зовсім не відповідало дійсності, бандити і слухати не хотіли.
Потім бандити розв’язали Аллу Данилівну і наказали їй віддати всі свої дорогоцінності. Жінка не розгубилася і вирішила подалі відвести нападників від родини. Вона веліла бандитам йти за нею, і там вона віддасть їм свої цінності. Проходячи мимо вхідних дверей, спробувала їх розчинити і покликати на допомогу. Там її і знайшли пізніше, розстріляну бандитами. Повернулись вони до дитячої вже без Алли Данилівни і почали жорстоко знущатися зі своїх в’язнів. Данило Миколайович відразу спитав, де його донька: «Якщо ви її убили, убийте і мене!» На очах у всіх присутніх, включаючи і малих дітей, один із грабіжників підійшов до старого Кованька і вистрілив йому у висок. Розв’язавши Данила Даниловича (до речі, колишнього ліцеїста, однокашника Олексія Сергійовича Бехтєєва), бандити почали його обшукувати. Дістали гаманець і почали перераховувати гроші. Поки ті були зайняті підрахунком, Данилові вдалося вихопити у одного з бандитів пістолет. Він підбіг до вікна, відкрив ставні і намагався відстрілюватись і кликати на допомогу. Однак був смертельно поранений, в останню мить випав з вікна, щоб привернути увагу людей. Налякані бандити поквапилися втекти подалі від місця злочину.

Червоні чекісти завершили справу бандитів, взявши в заручники при втечі з міста ще одного представника родини Кованьків – ймовірно, брата Данила Миколайовича, колишнього полковника царської армії, якого вбили, як це видно із щоденникових записів Несвицького від 9 вересня: «В Бахмачі більшовиками розстріляні взяті в Полтаві заручники В.Ф.Дейтріх, полковник Кованько, генерал Анікеєв і Ліпянський».

9-річна онука Данила Миколайовича Кованька – Алла, на очах якої бідбулося вбивство матері, діда і дяді, все ж зустрілася зі своїм батьком. Сам же Олексій Бехтєєв на момент трагедії перебував у родині Толстих в Одесі. Там мешкала сестра Олексія сергійовича – Зінаїда, улюблениця цариці Олександри Федорівни.

Толсті були близькими і вірними царській родині людьми, вели з Мучениками переписку, відсилали їм в Тобольськ і Єкатеринбург теплі речі і гроші, на які через монашок доставляли царській сім’ї їжу. За це їм помстилися люди, котрі ненавиділи царя і його родину. Вони викрали сина Толстих – Сергія. Якраз того дня, коли Олексій Сергійович Бехтєєв отримав звістку про загибель своєї дружини, сталося викрадегння племінника. Але він і словом не обмовився, затамувавши біль, підключився до пошуків Сергія. Розповів родині сестри про свою особисту трагедію, коли хлопчика було знайдено живим і неушкодженим.

Олексію Сергійовичу якимось дивом вдалося дістатися до Полтави і зустрітися там з дочкою Аллою, а потім відвезти її до родичів у надійне місце. Після цього білогвардійський офіцер повернувся до свого підрозділу, щоб виконати свій останній обов’язок перед царем і Вітчизною.

Наступна зустріч батька з дочкою відбулася в Сербії. Туди евакуювався спочатку з військами генерала Врангеля Олексій Бехтєєв, а пізніше, в 1921 році, прибула з родичами і Алла.

Закінчивши евакуйований в Сербію Маріїнський Донський інститут, Алла Олексіївна вийшла заміж за колишнього гардемарина Георгія Олександровича Семенова, сина відомого російського архітектора. Їх донька Наталя проживає нині в передмісті Парижа.

Ось такий сумний кінець красивої розповіді про родину Кованьків, котра свого часу була гордістю повітового міста Богодухова.

Джерела; О.О.Несвіцький «Полтава у дні революції та в період смути 1917-1922 років», Записки Олени Володимирівни Хлєбнікової (рідної сестри дружини Данила Даниловича Кованька), особистий архів Н.Г.Семенової – спогади Н.Г.Семенової (Париж) та О.С.Бехтєєва (Бразилія), фотокартки із особистого архіву Н.Г.Семенової (Париж).

Наталія Могилевська

На сайте добавлена история села

matveevka — Tue, 10 May 2011 16:30:49 GMT

На нашем сайте можно прочитать Историю села Матвеевка.

Пока арендаторы спорят, на полях губят урожай

zsandra — Sun, 18 Apr 2010 17:29:17 GMT

Пока арендаторы спорят, на полях губят урожай (Аркадий Генкин)

Как известно, этот год для сельхозпредприятий Украины будет неудачным. Сначала осень преподнесла многим агрофирмам неприятный сюрприз в виде трехмесячной засухи. Затем озимые прошли суровое испытание чередой морозов и оттепелей. Сегодня эксперты прогнозируют, что харьковские аграрии соберут в среднем на 20 проц. меньше озимых, чем в прошлом году. Больше всего потерь в северных районах региона, среди них Великобурлукский. Генеральный директор тамошнего ООО «Аграрная фирма «Россия» Денис Остапов (по состоянию на 1 января этого года, его фирма арендует более 4300 га земли) считает, что здесь погибли более 70 проц. озимых посевов. Такого в местных хозяйствах не помнят с 1986 года.

Поиск родственников

ElRosh — Tue, 02 Feb 2010 16:38:19 GMT

Мой дедушка Линник Андрей Трофимович родился в селе Матвеевка. Погиб 28 марта 1942 года при обороне г. Севастополь. Сейчас создаётся Пантеон Победы в г. Севастополь, где будет увековечено имя моего деда. Прошу откликнуться родственников нашей семьи, если они есть.

род Вакуленко и Сушко

любовь — Sun, 01 Nov 2009 15:10:32 GMT

Приветствую всех форумчан.

Мои дедушка и бабушка молодыми выехали по Столыпинской реформе в Алтайский край. В селе Матвеевка осталась довольно большая родня. Хотелось бы найти родственников по фамилии Вакуленко и Сушко, узнать о своих корнях.
Буду признательна за любую подсказку.

nikotiana@pochta.ru

ЖНИВА-2009

matveevka — Sun, 16 Aug 2009 02:20:20 GMT

Станом на 31 липня в районі зібрано 51% посіяних площ зернових культур , середня урожайність- 28,6 ц/га, озимої пшениці зібрано 66%.
Кращі комбайнові екіпажі СФГ “Промінь”: В.М. Тризна і С.М. Тризна (комбайн “Класс”) - 1412 т;
В.Б. Ольховський і О.М. Сластін (комбайн “Бізон”) -1013 т;
В.В. Носатенко і Ю.І. Кравченко (комбайн “ДОН-1500”) - 975 т.
У СФГ “Промінь” закінчили збирати ранні зернові культури.

Посвящается деду

zsandra — Sat, 09 May 2009 20:51:21 GMT

Деду

В грудь навылет раненый смертельно
Ты упал еще в начале боя,
Крепко сжав в ладони крест нательный,
Обнявшись с растерзанной землею.

А вокруг беззвучно в клубах дыма
Рвали воздух пули и снаряды,
И душа солдатская незримо
Отошла. Лишь звякнули награды.

А потом под пение лопаты
Было тело бренное зарыто,
И ушла на Суд душа солдата,
Ни молитв тебе, ни панихиды.

Много лет она страдала в муках
Неприкаянна и неотпета...
Дед, ведь ты намного младше внука,
Если внука называют дедом.

Я сегодня "О упокоении"
Подаю священнику записку.
Ты прости нас, воин убиенный,
Ныне - новомученик Российский.
(Василий Кириллов)

За год средняя зарплата в сельском хозяйстве увеличилась почти в полтора раза

matveevka — Thu, 15 Jan 2009 04:55:10 GMT

В январе - ноябре 2008 года уровень средней заработной платы в сельском хозяйстве составил 1186 грн., что на 46,4% больше показателей аналогичного периода прошлого года.

Об этом сообщил заместитель председателя облгосадминистрации Виктор Зверев. Наивысший уровень заработной платы имеют хозяйства Кегичевского (1548,25 грн.), Дергачевского (1333,28 грн.) и Чугуевского (1298,31 грн.) районов.

Самый низкий уровень зарплат - в хозяйствах Близнюковского (829,1 грн.) и Богодуховского (984,25 грн.) районов области.

Аграрный фонд не хочет покупать рекордный урожай Харьковской области

matveevka — Wed, 26 Nov 2008 11:25:05 GMT

Аграрный фонд не может покупать зерно у производителей области – нет денег, объясняет заместитель председателя облгосадминистрации Виктор Зверев. Но если на продовольственное зерно и так есть спрос, то ситуация с фуражным зерном, без закупок Аграрного фонда, становится все более критической.

Виктор Зверев, заместитель председателя облгосадминистрации: «На продовольственное зерно и без Аграрного фонда есть спрос. У нас есть мельницы, есть хлебозаводы, которые успешно справляются с этой задачей. Здесь нет проблем. Проблемы сегодня заключаются в том, что фуражное зерно, которого мы имеем огромное количество, которое хранится на элеваторах приемных предприятий, сегодня не востребовано».

Цена на фуражное зерно – меньше стоимости его производства Если бы Аграрный фонд согласился закупить 200-300 тыс. тонн такого зерна, это помогло бы агропроизводителям области, отметил он.

Продовольственного зерна Аграрный фонд планировал закупить 24 тыс. тонн, хотя закупил на 6 тыс. тонн больше. Но даже это «мизер», по сравнению с рекордным урожаем этого года, сетует Виктор Зверев.

«В Аграрном фонде нет достаточно средств для того, чтоб удовлетворить те заявки, которые поступают от наших сельхозпроизводителей. Эти заявки находятся на рассмотрении, так называемом. Рассмотрение это означает отсутствие денег – и ждите лучших времен. Это ответ для наших товаропроизводителей», - отмечает он.

В Харьковской области собрали 4 млн. 1300 тонн зерновых культур. Такой урожай в регионе - впервые с 1913 года, рассказывает Виктор Зверев.

По его словам, 5 районов собрали более 200 тыс. тонн каждый – Богодуховский, Волчанский, Балаклеевский, Лозовской, Сахновщинский. 19 районам удалось собрать больше 100 тыс. тонн.

Виктор Зверев, заместитель председателя облгосадминистрации: «Если загрузить в вагон 4 миллиона тонн зерна, то длина вагона будет из Харькова до Одессы. И портовый элеватор в Одессе будет заполнен харьковским зерном полностью. Такой урожай получили аграрии в Харьковской области».

На вопрос, как и будут ли повышаться цены на хлеб, Виктор Зверев дает «личный прогноз»: пока что цены будут оставаться прежними. Несмотря на то, что аграрии несут убытки. Что будет потом, сказать сложно, признается он.

«Потому что платежеспособность нашего населения не позволяет увеличивать цены. И те производители, посредники, предприниматели, они будут вынуждены придерживать или уменьшать цены, чтобы продать тот или другой товар», - подчеркивает зам. губернатора.