Село Матвеевка, Богодуховский район, Харьковская область

Впродовж століття дворянський рід Кованьків був добре знаний на Богодухівщині. Адже й сьогодні в центрі Богодухова височіть будівля колишньої жіночої гімназії (нині школа мистецтв), яка була збудована і відкрита з ініціативи і в значній мірі на кошти предводителя Богодухівського повітового дворянства Дмитра Федоровича Кованька. Після відкриття тривалий час жіноча гімназія називалася Дмитрівською на честь благодійника.

Коріння роду Кованьків глибоко сягають в українську землю. Родоначальником вважається Олексій (Олешко) Кованько – полтавський городовий атаман (1674-1678 рр.). Ввійшов в історію і полтавський сотник Петро Кованько. Він був племінником представника козацької старшини Іскри. Це той Іскра, котрий разом з Кочубеєм, прихопивши в спільники Петра Кованька та ще кількох своїх однодумців, вчинили зраду гетьмана Мазепи. До того ж, як свідчать деякі джерела, зустріч з російським посланцем від Петра І влаштували не десь там в столицях, а саме в козацькому місті Богодухові. Змовники, як відомо, були покарані за свою зраду, однак і російський цар не забув послуги козацької старшини. Петро Кованько отримав землі, привілеї і підтвердив дворянський титул.

Згодом був затверджений і герб роду Кованьків. Елементи герба підібрано вдало і майстерно. В центрі на щиті розташовані три перевернути донизу меча із золотими руків’ями. Леза врізаються в золотий півмісяць. Щит прикрашений трьома шестикутними зірками. На нашоломнику п’ять страусячих золотих та срібних пір’їн. Щит тримають два запорожці в одязі і озброєнні ХУІІ століття.
Трагедія родини Кованьків

Першою на богодухівській землі поселилася поміщиця Тетяна Герасимівна Кованько, донька новосельського сотника. Від першого шлюбу мала синів, котрі носили прізвище Ольховські. Тривалий час Тетяна Кованько проживала із сином Савою Ольховським у Шарівці і, як стверджували злі язики, була поплічницею сина у його розбійних нападах на сусідів і, зокрема, на маєтності Назара Каразіна. У всякому разі матінка була добре поінформована про вчинки Сави Ольховського.

Вдруге Тетяна Кованько вийшла заміж за Миколу Ілліча Абазу – представника роду молдавських дворян. Тут, у Шарівці, в 1760 році у подружжя народився син Василь, який згодом прославить свій рід, а заодно і Богодухівщину. Василь Миколайович Абаза – автор мемуарів на 252 сторінках під назвою «Вік дворянства». Писав він їх, проживаючи у своєму маєтку в Дворічному Куті (1819-1827 рр.). Раніше мемуари В.М.Абази, як вважалося, не становили історичної та етнографічної цінності, а віднедавна їх дістали з полиць Інституту рукописів національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського. Виявилося, що в рукописній праці уродженця Шарівки містяться цікаві відомості про життя, побут, менталітет соціальної верхівки.

У 1838 році вийшов у відставку інший нащадок полтавського сотника – Микола Федорович Кованько. Він придбав собі село Матвіївку та землі навколо неї. До виходу у відставку впродовж майже 40 років служив чиновником особливих доручень при Міністерстві внутрішніх справ. Звільнений у званні старшого радника. Він, як і його брат Дмитро Федорович, котрий придбав село Дмитрівку і навколишні землі, на Богодухівщині швидко здобули повагу і авторитет, як з боку дворян, так і селян. Їх вважали чесними і справедливими, з отим загостреним почуттям дворянської честі. Богодухівське дворянство неодноразово обирало Дмитра Федоровича повітовим предводителем. Уже в 1843 році він здобув прихильність православних священиків і вірян, всіляко сприяючи хресній ході з Каплунівки до Богодухова і знову до Каплунівки з Каплунівською чудотворною іконою Божої Матері.

Кованьки були добрими господарями, інтелігентними людьми, уникали конфліктних ситуацій з сусідами – близькими і далекими. Вони були добре обізнані в сільському господарстві, що давало їм можливість отримувати непогані прибутки зі своїх земель. Знаходили спільну мову із селянами. На сьогоднішній день в архіві не виявлено жодних судових справ, у яких би фігурував хтось із роду Кованьків. Здається, на Тетяні Абазі (у дівоцтві – Кованько) скінчилися всі скандальні історії представників полтавської гілки роду.

Подаючи у 1861 році до Міністерства внутрішніх справ дані про успіхи польових робіт на поміщицьких і селянських землях, предводитель повітового дворянства Дмитро Кованько поділився своїми міркуваннями щодо успішного проведення селянської реформи (ДАХО, ф.3, оп.204, спр.217). Він наголосив, що для забезпечення вільної праці потрібні гроші, а їх у поміщиків катастрофічно не вистачає. Більшість володіє лише землею, навіть після застави маєтків коштів буде мало для успішного ведення господарства. Добре знаючи стан справ у Богодухівському повіті, Дмитро Федорович висловив побоювання, що із завершенням видачі «уставних грамот» і з переходом селян через два роки на оброк, падіння хліборобства, як галузі, не уникнути. Всі поміщики, котрі не матимуть для оброку готівкового капіталу. Залишаться і без рук, і без засобів. Для поліпшення ситуації богодухівський поміщик запропонував: дати пільгу на розстрочку недоїмок, запровадити пільгове кредитування, терміново прийняти правила викупної системи.

Навряд чи прислухалися в Міністерстві внутрішніх справ до порад землевласника, адже подальші селянські заворушення довели неспроможність влади діяти швидко і оперативно, щоб навести лад у земельному питанні.
«Уставна грамота», видана в 1862 році, свідчить, що село Матвіївка належало статському раднику і кавалеру Миколі Федоровичу Кованьку (дворових людей 24, селян – 217). За період від останньої ревізії Микола Кованько відпустив на волю Карпа Григоровича Вакуленка із синами Василем і Григорієм. Відмовились від земельних наділів 11 колишніх кріпаків з Матвіївки, решта 206 селян отримали по 2 десятини на душу. За поміщиком залишалися: ярмаркова площа біля церкви та площа перед трактиром. Продаж вина теж був винятковим правом поміщика.
Інша грамота свідчить про те, що село Дмитрівка належало предводителю Богодухівського повітового дворянства полковникові і кавалеру Дмитрові Федоровичу Кованьку (дворових людей 41, селян 199). Відмовились від земельних наділів 5 чоловік. За поміщиком залишилися шинки, рибна ловля на річках і ставках, ставки, торговельні площі Дмитрівська і Маріїнська. Селянам не заборонялося на річці Рябині ловити рибу напроти своїх осель і мочити в річці коноплі.

Обидва поміщіки, окрім земель в Богодухівському повіті, мали землі в Полтавській губернії. Як мудрі господарі, Кованьки досить легко пережили селянську реформу 1861 року і в нових умовах продовжили успішно господарювати, збільшувались їхні родини, діти поповнювали їхній дворянський родовід.
У книзі «Старинные усадьбы Харьковской губернии»Г.Лукомського є опис садиби Дмитра Кованька у Матвіївці (межі за Кованьків між Дмитрівкою, Матвіївкою і ще чотирма поселеннями були досить умовними). І хоча ззовні з точки зору архітектора Лукомського будинок не мав архітектурної цінності, то внутрішня оздоба приємно вразила автора книги.

«Внутри – великолепные печи стиль Екатерининского времени, но вероятно поставленные на место позже. Гирлянды, венки и другие типичные орнаменты стиля Людовика ХУ1. Фонари с хрусталем, картины в старинных рамах, мебель Николаевского барокко – все вместе образует очень уютный интерьер. Из портретов особенно типичны: изображение А.Н.Кованько, рожденной Лесницкой, портрет основателя усадьбы полковника Осипова (предка владельца), изображенного в казакине и плаще, подбитом горностаем.

В Матвеевке великолепен храм 1840 года, построенный Даниилом Лесницким. Храм очень оригинальной формы, напоминающей однокупольные украинские церковные постройки. В плане он почти круглый, с пилястрами, членящими стену на несколько частей. Барабан покрыт коническим куполом. Эти данные говорят даже за то, что храм много старше по времени построения».

Взагалі, богодухівські Кованьки часто згадуються і в місцевій хроніці, як благодійники, і в історичному перебігу подій Харківської губернії та Лівобережної України.

У 1912 році на VІІІ з’їзді уповноважених дворянських товариств харківський делегат Кованько говорив: «Мы видим сахарозаводчиков, которые попали в дворянство из крестьян. Мы знали их отцов и дедов, которые были пахарями и пастухами, а в настоящее время их дети уже потомственные дворяне и вместе с тем в чинах генеральских». Тобто не лише аристократи ставали бізнесменами, а швидше бізнесмени намагалися ввійти у знатні родини.

Ще одному Кованькові дісталося на горіхи від самого Льва Троцького. У своїй промові «Потрібна залізна рука» ( з приводу дворянського з’їзду) він відпустив порцію сарказму на представника дворянства: «…Но часть дворян всполошилась. Зашумели, загалдели, замахали жадными, лохматыми пастями. Как так: народ бедствует? Встает помещик Кованько: «Вздор это, - говорит. – Крестьяне благоденствуют. Они живут лучше, чем мы. Питаются прекрасно, пьют и напиваются на свадьбах» (газета «Правда» №3 від 9 квітня 1908 р.).

На початку ХХ сторіччя син матвіївського поміщика Миколи Кованька – Данило – віддав свою доньку Аллу заміж за Олексія Бехтєєва, представника відомого дворянського роду Росії. Маєток Бехтєєвих знаходився в селі Липівка Єлецького повіту Воронезької губернії. Батько Олексія – Сергій Сергійович Бехтєєв-старший – був членом Державної думи, таємним радником, багаторічним предводителем Єлецького повітового дворянства і ввійшов в історію, як добрий господарник і новатор. Він першим в Росії побудував у Єльці елеватор, відкрив перше відділення банку, займався розвитком судноплавства по Дону, написав низку книг з питань сільського господарства. Російський цар Микола ІІ запрошував його до свого палацу для консультацій. Помер Бехтєєв-старший у 1911 році.

Брат Олексія Бехтєєва – Сергій Сергійович Бехтєєв-молодший – відомий російський поет.
Події початку ХХ сторіччя внесли свої корективи у тихе провінційне життя поважних дворянських родин, хоча були у цих родинах і свої сімейні драми, оповиті чутками й легендами.

Відомо, що Данило Миколайович рано овдовів і залишився однолюбом, вірним своєму коханню. Коли раптом захворіла його люба дружина Софія, яку він обожнював, Данило Кованько послав телеграму Іоанну Кронштадтському з проханням помолитися за здоров’я раби Божої Софії. В цей час лікарі якраз забрали тяжко хвору жінку на операцію і дали наркоз. Незабаром по телеграфу від великого російського Чудотворця і Цілителя надійшла лаконічна відповідь: «Молюсь об успокоении р.Б.Софии». Саме цієї миті Данилові Миколайовичу і повідомили, що Софія, не приходячи до тями після наркозу, померла. Що це ясновидіння Чудотворця чи прикра помилка телеграфістів?

Всю свою любов і турботу після смерті коханої дружини Данило Миколайович віддав своїм дітям – Данилові та Аллі. Дуже тішився, коли Алла вийшла заміж за Олексія Бехтєєва і у них народилася донька Алла. Молоде подружжя частенько бувало у батька в Матвіївці, навіть одного разу сфотографувалося на згадку у знаменитого богодухівського фотографа Радченка.

Коли почалися революційні події, Данило Миколайович все залишив у Матвіївці і переїхав до Полтави. Там, на Соборній площі, проживав його зять – віце-губернатор Полтави Олексій Сергійович Бехтєєв. Разом легше переживати тяжкі часи. А родина зібралася чимала: Олексі і Алла Бехтєєви, їх донька Алла, тесть – колишній депутат ІІ Державної думи Данило Миколайович Кованько, брат дружини Бехтєєва – Данило данилович Кованько з дружиною Олександрою Володимирівною і двома маленькими дітьми – семирічним Андрієм і дворічною Софійкою. Жили з ними покоївки та служниці.

Січневого похмурого вечора, коли розігралася трагедія на Соборній площі в Полтаві, господаря дому Олексія Сергійовича Бехтєєва не було вдома. Колишній гусар Чернігівського полку, учасник першої світової війни, воював у складі Білої гвардії. Він неодноразово просив свого тестя виїхати з України в безпечне місце, та Данило Миколайович був невблаганним. Він неодноразово говорив своїм рідним, що чесно прожив своє життя, нікого не скривдив і йому немає потреби залишати рідні місця. Кинути старого у великому місті ніхто не наважився, тож і жили всі вкупі, не відаючи, що їм готує день прийдешній.

За спгадами доктора О.О.Несвицького про події в Полтаві в буремні 1917-1922 роки трагедія на Соборній площі сталася 17 січня 1919 року. Після того, як німці та петлюрівці залишили місто, 19 січня ввійшли червоноармійські загони. Але за два дні до цього, 17 січня о 6 годині вечора, в будинок, де проживала родина Бехтєєвих-Кованьків, через відкриті двері (чи не навмисне їх залишили відчиненими?) увірвалися троє озброєних людей. Всіх мешканців зігнали докупи в дитячій кімнаті, пов’язали вірьовками руки за спиною, примусивши лягти на підлогу обличчям вниз. Бандити вимагали грошей у Данила Миколайовича, бо знали, ніби той продав свій маєток і землі в Матвіївці Богодухівського повіту і гроші тримає вдома. І хоча це зовсім не відповідало дійсності, бандити і слухати не хотіли.
Потім бандити розв’язали Аллу Данилівну і наказали їй віддати всі свої дорогоцінності. Жінка не розгубилася і вирішила подалі відвести нападників від родини. Вона веліла бандитам йти за нею, і там вона віддасть їм свої цінності. Проходячи мимо вхідних дверей, спробувала їх розчинити і покликати на допомогу. Там її і знайшли пізніше, розстріляну бандитами. Повернулись вони до дитячої вже без Алли Данилівни і почали жорстоко знущатися зі своїх в’язнів. Данило Миколайович відразу спитав, де його донька: «Якщо ви її убили, убийте і мене!» На очах у всіх присутніх, включаючи і малих дітей, один із грабіжників підійшов до старого Кованька і вистрілив йому у висок. Розв’язавши Данила Даниловича (до речі, колишнього ліцеїста, однокашника Олексія Сергійовича Бехтєєва), бандити почали його обшукувати. Дістали гаманець і почали перераховувати гроші. Поки ті були зайняті підрахунком, Данилові вдалося вихопити у одного з бандитів пістолет. Він підбіг до вікна, відкрив ставні і намагався відстрілюватись і кликати на допомогу. Однак був смертельно поранений, в останню мить випав з вікна, щоб привернути увагу людей. Налякані бандити поквапилися втекти подалі від місця злочину.

Червоні чекісти завершили справу бандитів, взявши в заручники при втечі з міста ще одного представника родини Кованьків – ймовірно, брата Данила Миколайовича, колишнього полковника царської армії, якого вбили, як це видно із щоденникових записів Несвицького від 9 вересня: «В Бахмачі більшовиками розстріляні взяті в Полтаві заручники В.Ф.Дейтріх, полковник Кованько, генерал Анікеєв і Ліпянський».

9-річна онука Данила Миколайовича Кованька – Алла, на очах якої бідбулося вбивство матері, діда і дяді, все ж зустрілася зі своїм батьком. Сам же Олексій Бехтєєв на момент трагедії перебував у родині Толстих в Одесі. Там мешкала сестра Олексія сергійовича – Зінаїда, улюблениця цариці Олександри Федорівни.

Толсті були близькими і вірними царській родині людьми, вели з Мучениками переписку, відсилали їм в Тобольськ і Єкатеринбург теплі речі і гроші, на які через монашок доставляли царській сім’ї їжу. За це їм помстилися люди, котрі ненавиділи царя і його родину. Вони викрали сина Толстих – Сергія. Якраз того дня, коли Олексій Сергійович Бехтєєв отримав звістку про загибель своєї дружини, сталося викрадегння племінника. Але він і словом не обмовився, затамувавши біль, підключився до пошуків Сергія. Розповів родині сестри про свою особисту трагедію, коли хлопчика було знайдено живим і неушкодженим.

Олексію Сергійовичу якимось дивом вдалося дістатися до Полтави і зустрітися там з дочкою Аллою, а потім відвезти її до родичів у надійне місце. Після цього білогвардійський офіцер повернувся до свого підрозділу, щоб виконати свій останній обов’язок перед царем і Вітчизною.

Наступна зустріч батька з дочкою відбулася в Сербії. Туди евакуювався спочатку з військами генерала Врангеля Олексій Бехтєєв, а пізніше, в 1921 році, прибула з родичами і Алла.

Закінчивши евакуйований в Сербію Маріїнський Донський інститут, Алла Олексіївна вийшла заміж за колишнього гардемарина Георгія Олександровича Семенова, сина відомого російського архітектора. Їх донька Наталя проживає нині в передмісті Парижа.

Ось такий сумний кінець красивої розповіді про родину Кованьків, котра свого часу була гордістю повітового міста Богодухова.

Джерела; О.О.Несвіцький «Полтава у дні революції та в період смути 1917-1922 років», Записки Олени Володимирівни Хлєбнікової (рідної сестри дружини Данила Даниловича Кованька), особистий архів Н.Г.Семенової – спогади Н.Г.Семенової (Париж) та О.С.Бехтєєва (Бразилія), фотокартки із особистого архіву Н.Г.Семенової (Париж).

Наталія Могилевська